ЛІТЕРАТУРНИЙ КАЛЕНДАР «НЕЗВИЧАЙНА ЄДНІСТЬ ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ У ТВОРЧОСТІ М.С.ВІНГРАНОВСЬКОГО» (07.11. – 85 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

 

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 в м. Первомайськ Миколаївської області в районі “Птахокомбінат”. В школі № 17 Первомайська він здобув середню освіту.

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу.

Значний вплив на формування М. Вінграновського здійснив О. Довженко. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За краще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

Перші вірші М. Вінграновського з’явилися 1958 року на сторінках журналів “Дніпро” ,”Жовтень”.

Перша збірка віршів М. Вінграновського мала назву «Атомні прелюди».

До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви знаменитим, про що розповідає в есеї “Хто і що для мене незалежність України”, і в повісті “Пересадка”. Проте Вінграновcького, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка зустріли неприхильно. Написаний ним сценарій “Світ без війни” (1960) так і залишився тільки сценарієм.

Миколі Вінграновському вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: “Дочка Стратіона” (1964), “Ескадра повертає на захід” (1966), “Берег надії” (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, “Дума про Британку” (1970) – роль Несвятипаски, “Тихі береги” (1973), “Климко” (1984), документальні фільми “Слово про Андрія Малишка” (1983), “Щоденники О. П. Довженка” (у співавторстві з Леонідом Осикою), “Щоденник. Довженко. 1941-1945” (1993), “Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького” (1993), “Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи” (1994), “Галич – столиця князя Данила Галицького” (1995), “Гетьман Сагайдачний” (1999)

Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі “Дніпро” (ч. 2, 1957), відтак – у “Жовтні” (нині “Дзвін”) (ч. 8, 1958), “Вітчизні” (ч. 5, 1960) і “Прапорі” (нині “Березіль”) (ч. 8, 1960). Публікація в “Літературній газеті” від 7 квітня 1961 р. “З книги першої, ще не виданої” містила дванадцять поезій.

Перша збірка “Атомні прелюди” побачила світ 1962 року, разом зі збірками “Тиша і грім” Василя Симоненка і “Соняшник” Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.

Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління.

1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99… У 1971 році вийшла збірка “Поезії”, у 1978 – “На срібнім березі”. Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.

У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з’явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

У 1982 р. побачила світ збірка “Київ”, згодом – “Вибране” (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба. Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові – повісті “Сіроманець“, “Первінка” та інші.

Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».

Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник десяти художніх та документальних фільмів.

Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 по 1993 рік в українському відді­ленні ПЕН-клубу.

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби, похований на Байковому кладовищі.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

УКРАЇНА НАШ СПІЛЬНИЙ ДІМ

В.Л.ЧЕМЕРИС «ВІТЬКА+ГАЛЯ АБО ПОВІСТЬ ПРО ПЕРШЕ КОХАННЯ»

ЩО СВЯТКУЄМО 14 ЖОВТНЯ ?